Черняхівський Анатолій,
г.Вишгород, Київська обл.
Позаду них — страшна безодня ями,
Попереду — несамовита лють...
Маленький хлопчик прикипів до мами:
-Нас не уб«ють, матусю? Не уб»ють?
-Не бійся, синку. Пригорнись до неньки.
На тебе зійде Божа благодать!
Тебе не вб«ють, бо ти ж іще маленький,
А діток навіть звірі не їдять...
Від залпу листя аж затріпотіло,
Птахи сполохано рвонулися увись...
Синочка мати затулила тілом.
Убили всіх, а він живим лишивсь.
Та знов смерть дивиться крізь дула автоматів.
Чому ж така незрозуміла злість?
І він на пальчиках показує солдатам:
-Мені ж шість рОчків, всього тільки шість...
Мій хлопчику! Надіявсь ти на диво.
Ти вірив у всесильність доброти...
Дощ моросив над містом сиротливо, -
То плакав світ,
То світ просив:
-Прости.
